фото показано с : usa.one

Мария Прус Журналист украинской службы Голоса Америки В своем стремлении достичь западных ценностей украинцы часто преуменьшают свою ценность и не замечают собственных преимуществ Однак варто пам’ятати, наскільки Україна щира й гостинна, а її народ — сильний і талановитий.У цьому переконують троє американців, які, не маючи українського коріння, кажуть, що закохались в Україну і навіть вважають її другою Батьківщиною.«Світ потребує, щоб Україна була більшою, помітнішою»«Якось я байдикувала і слухала музику „Гоголь Борделло“ — соліст групи з України, десь з-під Києва. Я подумала: тож в Україні народжуються люди, які роблять цікаву музику». Саме так відбулось знайомство американки Робін Рорбак з Вірджинії із Україною.«Я почала читати більше про Україну і зрозуміла, що це — набагато цікавіша країна, ніж я, американка, яка росла в добу Холодної війни, могла подумати. Ми росли з уявленням, що пострадянські країни — сумне, депресивне місце, але Україна — це колір, і світло, і життя, і мистецтво».Робін вперше поїхала в Україну у 2012 році як туристка, й каже, що зустріла там чудових людей і закохалась у країну. «Ця група молодих людей у Києві запросила нас до себе у свій район Борщагівка… і всі вони були такі дружні, і веселі, і розумні, і амбітні. І розмовляючи з ними, ми змогли усвідомити, як це — бути розумною молодою людиною в Україні за влади Януковича. Пізніше, коли я про це думала, я так злилась, що ці неймовірні молоді люди ніколи не матимуть таких же можливостей, як їхні однолітки на Заході…»Під час Революції гідності вона уважно стежила за подіями й віддалено допомагала євромайданівцям — редагувала новини прес-центру англійською. А відколи розпочалась війна на Донбасі – приєдналась до групи української діаспори у США, що надсилала медичну допомогу військовим.«Батько мого друга був головним лікарем, здається, 30-ї окремої механізованої бригади. І нам вдалось разом знайти певні речі, як-то носилки, перев’язочні матеріали, — згадує вона. — Я використовувала свої контакти тут, щоб допомагати їм отримувати ті медичні засоби, що були потрібні на фронті».Робін повернулась в Україну через чотири місяці після подій на Майдані. «Було дуже емоційно побачити на власні очі те, за чим я стежила з екрану комп’ютера… Відчувалось, що рани дуже свіжі. Щоразу, коли я обговорювала це із кимось, ми плакали. Було стільки сліз…»У наступні свої подорожі вона могла засвідчити, як змінюються країна й народ: «Я змогла побачити великий концерт Океана Ельзи на Олімпійському, де було 70 тисяч людей, і це була така честь бути на тому стадіоні, всі наче пережили катарсис».Робін каже: українці повинні не забувати цінувати себе й свій народ.«Я так захоплююсь українцями, тим, що вони змогли зробити під час Євромайдану. Там стільки сили, там відбувались страшні речі, але вони не відступали і ще могли про це жартувати. Мені здається, громадянське суспільство стало набагато сміливішим, не лише у питанні політичних реформ, а й у побудові країни, в якій вони хочуть жити».«Я знаю, що любити Україну — непросто. Але, чорт, це чудова країна, і люди — чудові! Коли я дивлюсь на Україну, я бачу талант, сердешність, ресурси, креативність. Знайте свою цінність, бо вона величезна, і ви заслуговуєте бути набагато помітнішими у світі, ніж зараз. Світ потребує, щоб Україна була більшою, помітнішою!»«Дехто думав, що я — шпигун»«Спочатку було дуже важко, бо я нічого не знав, українську мову не знав, але з часом, і з горілкою, я спілкувався з українцями і з часом вивчив», — згадує свій досвід в Україні Елліс Тран, колишній волонтер Корпусу миру.Він народився й виріс у Каліфорнії. Після закінчення університету вирішив взяти участь у волонтерській програмі Корпус Миру — і його розподілили до закарпатського селища Ясіня, де він викладав англійську місцевим школярам.«Після завершення програми я хотів залишитись в Україні і вирішив поїхати до Львова. Там орендував квартиру і викладав англійську».У цей час він зустрів свою майбутню дружину. «Ми були разом в Україні рік, але я жив у Львові, а вона жила у Києві. Ми зустрічались кожні вихідні, їздили потягами, — згадує Елліс. — Було спочатку важко, особливо в плацкарті. Багато бачив, багато чув, багато нюхав (сміється — ред.). Було весело, чесно кажучи, і коли через рік прийшов час повертатись додому, я спитав її, чи вона б хотіла поїхати зі мною».Елліс має китайське коріння і це викликало чимало здивування в Україні. «Мене питали: звідки ти? Я казав: з Америки. Вони казали: Ні, а ти насправді звідки? Але я розумію це, багато людей, особливо у селах, ніколи не спілкувались із іноземцями. На жаль, були й проблеми, коли до нас із моєю майбутньою дружиною у Львові чіплялись якісь хлопці. Одного разу мене пограбували. Бути неприємні моменти, але їх було дуже мало у порівнянні із хорошим, я провів дуже добре час в Україні».Але Елліс із розумінням ставився до необізнаності українців через брак спілкування із відмінними від них людьми. «Я ріс у Сан-Хосе, і це місто етнічно дуже однорідне, там було дуже багато людей із азійським корінням. Всі мої друзі були китайського чи в’єтнамського походження, так було особливо в моєму районі. І я теж мало спілкувався із іншими людьми, аж допоки не почав вчитись в Каліфорнійському університеті у Лос-Анджелесі, і саме тоді я вирішив поїхати вчитись на семестр до Австралії. Мені там сподобалось, тож це мотивувало мене податись на волонтерство до Корпусу Миру».«Сама ідея того, що американець вирішив стати волонтером в українському селі, була дуже дивною для багатьох. Дехто думав, що я — шпигун, хтось казав, що я працював на уряд, особливо, коли вони дізнавались, що волонтерам платять таку саму зарплату, як українським вчителям, — сама ідея була шокуючою».Саме в Ясінях Елліс вперше дізнався, що таке справжня зима. «Пам’ятаю, це мене дещо шокувало. Були дні, коли я просто сидів у своїй квартирі. Мені дзвонили мої українські друзі, але я не брав слухавку, у мене була така собі короткострокова депресія. А якось у мене промерзли труби і я затопив сусіда. І нам довелось розморожувати труби паяльною лампою».«Якось взимку я хворів і сидів вдома, і мої друзі прийшли до мене, принесли мені чорничний сироп від кашлю, я це завжди згадую, коли приїжджаю туди», — розповідає Елліс.Він каже, що загалом українська гостинність більше нагадує азійську, ніж американську. Він вважає, що українцям варто розвивати туризм, щоб цю гостинність можна було відчути не лише, коли приходиш у гості до господарів, а й поза межами домівок. А ще він радить українцям проявляти цю ж щирість і відкритість одне до одного — навіть до незнайомців.Елліс сам двічі показував Україну своїм друзям-американцям і не забуває про свій український досвід: «Дещо, що я вивчив в Україні і від українців, я застосовую у своєму житті. Моя дружина — українка, мою собаку звуть Міша, а мої номери авто — „Чувак“… І я точно гарно провів час в Україні і щоразу, коли я туди їду, наче повертаюсь додому».«В душі – я українець»Малкольм Філліпс із Пеннсильванії лише за останні 15 років був в Україні із півсотні разів: «Моє американське ім’я — Малкольм Філліпс, але мене звуть Мішка, бо в душі – я українець».А вперше туди потрапив іще за Радянського Союзу. Спершу — ще з часів Холодної війни — як аналітик, збираючи інформацію про життя у СРСР і країнах східного блоку. «Я дивився на фото, читав літературу про те, що було раніше, — й порівнював із тим, які зміни відбувались у країні, подорожував потягами по країні. У Радянському Союзі люди дедалі більше хотіли змін. Я зустрічався із місцевими людьми. Я шукав неочевидні зміни, я шукав сигнали того, як змінюється влада, того, що хочуть люди. І я робив звіти про свої знахідки».Його подорожі тривали від тижня до двох місяців, «і я шукав причини, щоб залишатись в Україні якомога довше… У той час люди у США, Німеччині, Франції, Англії не їздили до Східної Європи, до України, тому що це був Радянський Союз. І люди на Заході погано думали про людей на Сході, але не я. Я не любив радянську владу, але я любив людей. І я знав історію, культуру, і я міг трохи говорити».В університеті Малкольм вчив російську й українську, й після розпаду Союзу він продовжив працювати з Україною — як експерт у галузі відновлювальної енергетики й також як пастор протестантської церкви, що має низку благодійних проектів для сиріт, а тепер — ще й для переселенців з Донбасу. «Ми проводимо літні мовні табори у Карпатах — ось уже 15 років. Якось ми привезли двох дівчат до нашої церкви у Вірджинію — і ми все ще підтримуємо з ними зв’язок».Він розповідає, що східноєвропейці, й зокрема українці, завжди реагували на нього, передусім, із цікавістю й відкритістю.«Мене важко не помітити, — посміхається він. — В багатьох місцях я був першою небілою людиною, яку бачили люди. Я люблю людей. Зазвичай у мене набагато більша борода, і у мене живіт, і діти просто тягнулись до мене, і я обожнюю дітей — і вони завжди думали, що я — Санта Клаус».Проголошення незалежності України, Помаранчева революція, Революція гідності – Малкольм на власні очі бачив, як змінюється держава й народ: «Помаранчева революція дала надію, але потім сподівання не виправдались… Я бачив, як це все відбувається, але я казав: не втрачайте надію, не зневірюйтесь. Так, зараз важко, але я все ще вірю в Україну — як вірив завжди».Малкольм додає: «Я люблю вашу країну, вашу культуру. І мені приносили вареники, голубці, сирники, іноді горілку… І це був дім. І зазвичай я почувався, як король, особливо у селі, де людей, як я, ніхто не бачив, я був інший, але я почувався вдома. І тому я туди повертаюсь. Зараз не секрет, що в Америці є чимало проблем, і я кажу темношкірим американцям: їдьте у Європу, у Східну Європу, в Україну. І ви побачите, що означає бути разом…»Колонка опублікована в блогах на сайті Української служби Голосу Америки. Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».Опубліковано з дозволу видання. Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ источник »

55 +